Ви тут: ГоловнаНовиниВійнаМрійник, що створює тактичні ножі для військових

Мрійник, що створює тактичні ножі для військових

Понеділок, 12 грудня 2016 16:42

Думками ми постійно повертаємося до подій Майдану. Це вже новітня історія. Кажуть, що історія країни – це історії окремих людей. В нашому випадку - це історії відповідальних громадян, які «лупають сю скелю» немов чують голос, про який писав Іван Франко. Хочу, щоб ви прочитали інтерв’ю з Олексієм Бродовським. Він отримав поранення і, не дивлячись на втрату зору лівого ока, він обрав для себе шлях зброяра.

Після інтерв’ю я спілкувався з тим, хто зараз співпрацює з Олексієм. Його назвали великим мрійником. Олексій має мрії і йде до них. Він з тих, хто відчуває відповідальність за майбутнє своєї країни. Одна з таких мрій – це перемога України. І він робить все, щоб забезпечити бійців необхідними ножами, а крім цього ще займається просвітницькою діяльністю. Про це і буде далі.

З 2014 року багато що змінилося в країні. Як ти вважаєш, разом з цим змінилися цілі і завдання Майдану, Революції Гідності?

«Змінилося» це для мне не вірне формулювання. Скоріше додалося, зцементувалося, затвердилося. Зрослося зі мною, з моїм світоуявленням, духовними цінностями. Структурувалося в логічну, повну, монолітну картину. І зараз міцно мене тримає. У мене відсутнє поняття «перегорів», «опустив руки». Навпаки, за що я вдячний Богу, Він дав мені розуміння і пішла така реакція: чим мені важче, тим більше мені подобається. Такий азарт. І чим гірше, тим у мене більша злість з’являється. Але вона добра і позитивна. І це говорить про те, що не змінилось, а додалось до того, що було три роки тому.

А як для тебе почався Майдан?

Він для мене почався не з Євромайдану. Я народився і виріс у Києві на Борщагівці. У мене були специфічні вихователі, які були старші за мене і жили в 90-ті. Від них я знав, хто такий Янукович, що це за людина. Знав чим він займався у своєму регіоні. І знав до чого вони (ред. - команда В. Януковича) приведуть. Я вже тоді вів просвітницьку роботу, пропагандистську. І своїми діями готувався, готував своїх друзів. Я розумів, що щось буде. Пам’ятаєш Податковий Майдан, Мовний Майдан? Я там вже починав товкатися.
І ще. Саме з Мовного Майдану я почав вчити українську мову. Європейський напрямок був для мене не головним чинником. Мені хотілось, щоб в Україні були духовні цінності підкріпленні законами суспільства, щоб перед законом всі були рівні. У Європі цей фактор є врегульованим. А ці люди (ред. – про В. Януковича і його оточення) все це знищать.
Мене цікавить духовність. Щоб було сонце, виростали добрі дітки, було чисто навкруги: трава, дерева, тварини, і щоб їх не травили догхантери. А при владі Януковича нічого не працювало. Ставало все гірше. Коли почався Євромайдан, мені телефонували і питали: «Як ти про це знав?». Про це я розповідав за рік, за два до цього. А потім каталізатором стало побиття студентів. І все.

У якій сотні на Майдані ти був?

Ні не був. У нас була така група київських патріотичних активістів. Нас називали «антититушки». Всі вони були спортивні хлопці. Сам я більш люблю відчувати свободу і можливість маневру, тому що я закінчив Київське Суворовське училище (Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). У дитинстві мріяв бути військовим. Після Суворовського поступив до десантного училища, але звільнили за поведінку. Я вдячний своїм офіцерам, а саме майору Стасенко Ігорю Вікторовичу, він вже генерал, Погорєлову Семену Степановичу, командиру нашої роти. Вони вклали багато знань. Далі я вже сам самоудосконалював свої знання. Тому мав уявлення як воно має відбуватися. Я не хотів бути зв’язаним. Наприклад, в армії є командири грамотні і є не грамотні. Так і на Майдані було. Була думка піти на п’ятий поверх Профспілок і записатися до «Правого сектору». Ми тоді возили їм багато допомоги. Була така думка, але я вважав, що буду ефективніший, якщо буду ніким не зв’язаний.

Ти був 18 лютого на Майдані?

Так. З самого ранку я був на Інститутській, навіть врятував разом з хлопцями від самосуду двох представники МВС. Там на розі з Шовковичною стояв «Камаз», у якого пробили бак для палива, яке потрапило на мене. Через кілька годин я вимушений був поїхати і перевдягнутися. Від мене смердило дизелем. Я повернувся о 18годині, а біля 21 години почався штурм. Третина тоді втекла.
В той день ми були на Майдані разом з моїм другом, який приїхав з Ізраїлю. До речі, ми всі ці місяці робилиоб’єднуючий проект «Очі Майдану». Ми хотіли пояснити хто стоїть на Майдані. Він фотографував людину і його очі. Так от, під час штурму я носив шини до Стели. Мені заважили об’єктиви друга у рюкзаку. Я ніс їх до Профспілок, а по дорозі допоміг занести двох поранених, а коли повертався залишився білябарикади у Профспілок і тоді вибухнула граната. Я упав. Осколок потрапив у ліве око. Одразу потекла кров. Мене прооперували в Будинку Профспілок і видалили осколок під вибухи гранат ззовні. Це були лікарі Центру мікрохірургії ока, що допомагали не тільки з пораненням ока. Менінадавали допомогу, а в той час якраз почалася пожежа Профспілок. Я лікувався до літку 2014 року. В голові був постійний шум, мені заборонили нахилятися, навантаження.
Потім були трагічні дні. Можливо контузія впливає на людину. В голові був дурдом повний, тому що у той час у мене були погані думки,цілими днями я плакав. Тільки завдяки Богу і друзям я викарабкався.

Що ти робив після Майдану крім того, що лікувався?

Це був період, коли постраждали лікарі, які мене рятували і лікували. Це лікарі Центру мікрохірургії ока: Наталія Костюк, Василь Кривень, Хасан Фархат, Толік Нечай, Оксана Стеців та всі інші, хто допомагав у будинку Профспілок і у Михайлівському соборі пораненим. Ти ж розумієш, що поранених в око на Майдані було багато. Ці лікарі таємно оперували під час революції Гідності, ризикували своїм життям на Майдані. Після Революції Гідності вони почали боротися з системною корупцією в лікарні. Головний лікар Риков разом з київською медичною мафією почав видавлювати лікарів, які намагалися знищити корупційні схеми і створити чесні, прозорі умови обслуговування. Я не міг їх кинути напризволяще. У них безцінні руки, вони є представниками інтелігенції і не могли протистояти грубості і фізичному насиллю. Керівніцтво Центру привозили незрозумілі охоронні структури, використовували людей з Майдану, але ми швидко знаходили спільну мову і розуміли один одного. Приїздили представники Правого сектору, Афганської сотні, які нам допомогли у протистоянні з бандитами. Є гучні репортажі впливових програм, а вони на противагу публікували проти нас замовні статті. Я кожне своє слово можу підтвердити документально . Для нас це була принципова війна, якою ми прожили два с половиною роки!
Наразі, нажаль, всіх їх звільнили з роботи, але ми продовжуємо допомагати один одному. Ми стали друзями.

Ти постійно згадуєш Бога. Він у твоєму житті з’явився під час Майдану?

Ні. Значно раніше. У мене було важке дитинство. Я виріс на вулиці. Я молився, щоб він мені дав «кросовочки» зимні взимку, а не літні. Щоб мама одужала у лікарні. Щоб батьки не сварилися. Багато було таких прохань до Бога. У мене було важке дитинство. Віра у Бога мені допомагала. І взагалі, Будда, Аллах – все це одне. Це все є у нас всередині,прошито.

Як у тебе з’явилася ідея створити ніж для бійців АТО?

Одного разу я пішов відремонтувати свої берці, бо у той самий період був у загоні Броварського добровольчого територіального батальйону. Спитав у майстра, який рятував наші берці, чи може він пошити мені чохла для ножа. Він показав свій ніж, як зразок. Я подивися на нього. Так не можна робити, бо такими ножами можна порізати собі всі руки. А тут ще війна почалася. Так прийшла думка, що бійцям потрібні якісні ножі. На 90% військовий ніж використовується в побуті. Є специфічні ситуації у розвідників, використання у рукопашному бою. Поговорив з друзями і вони запропонували робити. Я не можу збирати прилади нічного бачення, не можу шити, як це робить Сергій Голчанський. Вони шиють все, що треба. Але я можу зробити ножі.
На початку я нічого не знав про технології, метал. Все було з нуля. Яка форма повинна бути, як вирізається, як робиться. Мені Боженька допоміг. У мене з’явилася інформація, прийшли люди допомогти. Вперше публічно ніж «Іван Сірко» я запропонував на виставці «Волонтерський воєнпром» у 2015 році. До цього було вже кілька ножів, які були з хлопцями на Сході. Під час виставки до мене підійшли Юрій Чемезов і Дмитро Світличний, а вже після виставки зателефонували і спитали про вартість і запропонували допомогу. Вони запропонували метал, познайомили з фахівцями, а я робив ножі. Так і пішло.

Останнім часом ти думав про те, щоб все кинути і піти воювати?

Я постійно готовий до цього. Я вже приготував рюкзак і за першим викликом готовий з’явитися будь-де, щоб захистити країну. Так, я частково втратив зір. Я не бачу лівим оком. Сітківка розбита. Може буду бачити по краях. Мені поставили штучний кришталик. Ще потрібно зробити дві операції. З лівого боку у мене не чітка картинка, немов розмазали фарби на малюнку. Але я влучно стріляю зі зброї.

Зараз ти обрав інше поле бою. Ти створюєш холодну зброю для військових.

Не те щоб обрав. Це скоріше рішення на сьогодні, ситуативне. Але якщо скажуть друзі-волонтери робити щось інше, будь-ласка. Треба копати, буду копати. Треба стріляти по ворогу, буду стріляти.

Скільки ножів «Іван Сірко» ти вже зробив для бійців АТО?

Я збився з рахунку ще рік тому. І там вже було 280. Кожен ніж зроблений моїми руками. Взагалі форма, назва, ідея – все це моя розробка. Спочатку вона декому здається дивною, а потім, при застосуванні,розуміють і надають йому перевагу. Взагалі у мене є десь двадцять постійних контактів, які зараз на війні. Вони постійно телефонують. Є волонтери і друзі, через яких замовляють ножі. Іноді пишуть у Фейсбук. Наприклад, зараз на очікуванні ножа «Іван Сірко» приблизно 25 замовників. Я потихеньку роблю.

Це безкоштовно для військових?

Так. Спочатку я робив ножі «Іван Сірко» безкоштовно. Потім скінчилися гроші. Я зробив дві цивільні моделі: «Янголятко» і «Марсель». «Янголятко» - це на честь мого хірурга Наталії Костюк, яка врятувала мене під час Майдану і після, а «Марсель» на честь її сина. Концепція ножів в їх ефективності. Вони розроблялися для побуту, виживання і бою. Я не хочу нікого образити, може я не профі, але все те, що є на ринкуне влаштовує мене у функціоналі, надійності та ефективності.
(Він дістав з карману ніж «Янголятко», щоб продемонструвати незвичайну форму)
Лезо своїх ножів я спустив вниз, щоб максимально зручно було різати. Вістря йде центром руків’я. Максимально розвинутий «утикач» (3 см) під будь-який хват і щоб взимку хлопці у перчатках могли надійно тримати. На руків’ї зручна намотка, щоб було максимальне зчеплення. До того ж таке руків’я зменшує собівартість. Воно має асиметричний спуск. Поставив далекомір, щоб хлопці мали використовувати для визначення відстані до цілі. Розробили піхви. По конструкції я можу довго говорити. Його можна використовувати у якості списа. Ним можна знімати гаряче з вогнища.

Цей ніж є холодною зброєю? Чи він для цивільного використання?

Для ножів «Янголятко» і «Марсель» є сертифікати. Ми почали їх продавати і з них є гроші на виробництво ножа «Іван Сірко» для потреб армії. До речі на нього я вже подав документи на отримання сертифікату. Я вже маю на нього патент. Частина грошей, це гроші з продажу машини, яку я продав у 2014 році і дав у борг. Зараз гроші повертають. Якщо мені телефонують зі Сходу, я кажу, що треба почекати у черзі. Іноді деякі хлопці пропонують прислати на собівартість, це 350 грн.

А як же заробляти на життя?

Бізнес буде після війни, зараз все для країни і можливо трохи для життя. Приходьте до дому і подивіться як я живу. Холодильник повністю пустий. Лікарі і волонтери допомагають мені.

А чому ножа ти назвав саме «Іван Сірко»?

Спочатку він називався укропський тактичний ніж «Іван Сірко». А потім перейменували на інноваційні ножі, тому що вони незвичайні. Чому Сірко? Був такий період, коли інколи на Схід їхали воювати хлопці, які були не підготовлені духовно. Де-яки з них здавалися. Добровольці це інша річ. А ось звичайні мобілізовані не завжди витримували. Я хотів їх максимально підтримати. Нагадати їм, що ми можемо перемагати. Нагади їм про наші здобутки, військову міць і славу українського козацтва, наших пращурів. Що ми завжди булиздатні дати відсіч татарам, москалям, кому завгодно. І хотів нагадати про легендарну, надміцну, мужню людину, характерника Івана Сірко. Іван Сірко ніколи у своєму житті не програв жодного бою. Разом з ножами я даю бійцям записочку, де написано чому саме Іван Сірко.

Тобто ти, знаходячись тут, у Києві, підставляєш своє плече хлопцям на Сході? І ще займаєшся просвітницькою діяльністю.

Я вважаю, що це важливо для нас сьогодні.

Ти можеш назвати себе українським виробником?

Можу. Але це комерція. Те що я роблю зараз – це не комерція. Це наш захист, ми захищаємо свою країну. Спочатку мене називали спекулянтом. Але ж я роблю все це сам, своїми руками і більшість іде на Схід.

Я знаю, що у тебе є помічники

Так. Леся Борсук, мій янгол, яка мене підтримує у всьому і навіть допомогла вийти з важкого психологічного стану. Наталія Костюк, хірург – вона інколи знімає відео. Та багато інших, про яких я вже згадував.

Твоє коло друзів – це патріотичні люди, чи є місце для тих, хто вагається або має іншу думку?

Пріоритет віддаю патріотичним людям, нашим. А спілкуюсь з різними. Я до всіх відношусь максимально позитивно. Інакше жити не цікаве. Якщо люди чогось не розуміють, то на своєму прикладі можливо донести іншу думку. Допомогти подивитись на все з іншого боку. Завдяки залізобетонним аргументам доводжу правоту. Якщо людина захоче почути іншого, віна почує. Але вона повинна хоча б спробувати. І ти повинен розповісти спокійно, позитивно, але все так, як є.

Ти пробував офіційно запропонувати Міністерству оборони свою розробку?

З ними бодатися? По їх правилам? Ми ніколи їх не переможемо. Я роблю свій тактичний ніж. Хлопці беруть в руки, користуються. Вони самі зроблять свій вибір. Звичайно, я би хотів виробляти ці ножі з більш дорогого і кращого металу. Зараз це су перова фінська бронесталь з твердістю 49-54. А всі хочуть 55-56. Я як виробник зажду хочу покращувати свою продукцію. І я мрію, що зможу пізніше налагодити виробництво.

Тобто ти шукаєш можливості для масового виробництва?

Я не шукаю. Зараз з волонтерами, які займаються психологічною реабілітацією бійців з важкими пораненнями ніг, обговорюємо можливість залучити їх до реабілітаційного виробництва. Вони мають руки, будуть мати робоче місце, кожного дня будуть приходити працювати. Вони думками не будуть повертатися до жахливих подій, до негативу. Вони будуть приносити додому гроші. Вони будуть потрібні суспільству. Вони будуть на своєму місці, бо кожному чоловіку подобаються ножі. Це на генетичному рівні. Наш перший інструмент після палки і каменю. Ми акумулюємо зараз людей, устаткування, нормативну базу, щоб почати роботу. Я маю надію отримати в найближчі часи перші результати.

Чого ти очікуєш від майбутнього?

Я нічого не очікую. Я живу цією хвилиною, цим днем. Не требанічого очікувати, треба щось робити. Просто жити. Люди постійно чогось чекають, а життя проходить. Я розумію, що не всі такі як я, або як мої друзі. Я зараз живу і я щасливий. Я цим всіх заражаю. Всі щось роблять. Наприклад, Оля Чуйко створила проект «Я повернуся» для психологічної реабілітації. Я не очікую, що всі виправляться, перестануть красти, стоячи по коліна у крові патріотів. Ми робимо свою роботу зі своєї сторони. Якщо треба, то ми всі вийдемо боронити все те, що святе для нас: водичку, дерева, свою землю, свою країну.

Алекс Беккер

 

Переглядів 2504 Останнє редагування Понеділок, 12 грудня 2016 19:00

Онлайн трансляція - Актуально

Календар новин

« Вересень 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30